Одним із дарів Творця людині є її уява,завдяки неї, заплющивши очі, кожен може перенестися у омріяний, та прекрасний світ, світ радості або дитинства. Але разом із тим важко уявити те чого ми ніколи не бачили, та те місце, де ми ніколи не були. Святитель Феофан Затворник у книзі «Що є духовне життя та як на нього налаштуватися» про це досить цікаво пише: «чого око не бачило до того розум доторкнутися не може» – говорить він. Прості та зрозумілі навіть дитині слова, людина по слові Владики Феофана мусить берегти погляд від дурного, та наповнювати душу прекрасними образами та картинами оточуючого світу. Щоб у тяжкі хвилини життя, у нас була можливість вирватися із кайданів буденності, або життєвих випробувань, та опинитися десь далеко, де добре та затишно нашому серцю. Згадати місця, де душа наша мала радість та спокій. Для когось це можливо шкільні або інститутські роки, для когось це дідусь та бабуся, їх дім у селі, ставок, лісок та поле, або квартира на п’ятому поверсі та лавка біля під’їзду. Для багатьох це старенька та затишна сільська церква, в яку в дитинстві водила матуся, або великий кафедральний собор де ти маленький-маленький, а все довкола велике-велике. Для мене це Почаївська Лавра, з її ще високими тоді деревами, та бюветом із якого п’є воду голубка, це Собор Святої Трійці, з його небесним відлунням, мені завжди здається, що я захожу не тільки в нього, але переношусь у глиб століть, у темне та похмуре, але духоносне середньовіччя. Милістю Божою, цих місць у нас може бути дуже багато. Для групи з двадцяти паломників із Миколаєва які відвідали Мукачівську, Хустську та Чернівецьку єпархії УПЦ, відкрилися краса та святині Закарпаття та Буковини, вони залишилися у серцях, та збагатили душу. Близько два десятка храмів та монастирів, стали не тільки приємними спогадами, але й місцем паломничества для зстружених та змучених душ. Але про все по порядку.
22 червня виповнилося 25 років з дня призначення нашого Владики на Миколаївську кафедру, після святкової служби керівник паломницького відділу архімандрит Варнава (Гладун) запропонував супроводжувати групу паломників по монастирям Закарпаття, чесно кажучи їхати хотілось, але зразу закралися сумніви, як залишити прихід, дім, сім’ю, а саме зараз багато роботи, і там тебе треба, і тут ти маєш бути, загалом і хочеться і колеться. Крапкою стало те що останнім місцем паломництва були с. Банчени, а ми з моєю половинкою, три роки поспіль збиралися поїхати туди, але все не виходило, і тут на тобі отримуй! Хіба ж не чудо!?
27 червня виїзд, знайомство з групою, молебн перед подорожжю, останні настанови, благословіння Владики, тривалий та важкий переїзд із Миколаєва до Мукачева.
28 червня нас зустріла річка Латориця, яку ми за подорож переїжджали 27 разів. Перша зупинка – Свалява, гарне невелике курортне містечко, майже з 20-ти тисячами населення, та відомими на всю Україну мінеральними водами. Першою святинею Закарпаття для нас став жіночий монастир Кирила та Мефодія, розташований приблизно за 5 км від містечка Свалява.
Прекрасна живописна картина предстала перед нами, уявіть собі майже після 17 годинного переїзду нам випала можливість постояти та походити, нам здавалося що важчих трудів, чим наша подорож бути на може, але ця жіноча обитель змусила забути все, і дорогу і майже безсонну ніч, і нарікання… Обитель прекрасна, з пасікою, ставками для форелі, з квітами, садом, декоративними деревами, а вінчає це усе ліс та гори, і це тільки зовнішня краса. Головний храм на честь Святої Трійці змусив задуматися, чи не в столиці ми? Настільки він гарний, великий, затишний, а головне тихий. Все зроблено з великою любов’ю до Бога в найкращих традиціях православ’я, і лише руками насельниць.
Несе послух намісниці матушка Ніна (Мизун), вона разом із 30 сестрами, розбудовують обитель, трудячись як над зовнішнім виглядом, так і над її духом. Кажучи, що все зроблено руками насельниць я не перебільшую, перед початком робіт, ігуменя Ніна, наймає майстрів, які навчають сестер свого ремесла, і тільки після цього сестри приступають, до роботи. Прикрашають, розбудовують обитель, зовнішню красу яку можна побачити на фото чи відео, але щоб долучитись до її духовної краси ви мусите там побувати. Чесно скажу залишали монастир із сумом…
Божої благодаті вам сестри трудівниці, сестри молитовниці…
Далі на нашому шляху був санаторій «Карпати», – величезний дендропарк із палацом Шенборнів, штучним озером, джерелом лікувальної води.
Оригінальність палацу у тому, що він має 365 вікон (кількість днів у році), 52 димоходи (як у році тижнів) та 12 входів (як у році місяців). Замок прикрашений багатим декором (барельєфи, флюгери, вітражі) на тему родової геральдики графів Шенборнів. Так розпочалась ще й культурна частина нашого паломництва, заглянувши наперед скажу, що до неї ввійшло відвідування Мукачівської фортеці, та екскурсія вулицями старого міста.
Прогулявшись стежками дендропарку із рідкісними рослинами, ми направилися у мукачівську обитель на Красній Гірці – невеличкий швидко зростаючий чоловічий монастир на честь Усіх Святих
Головною святинею цієї обителі є ікона Богородиці «Усіх скорботних Радість», яка так само як і в с. Кулевчі прикрашена сухими квітами які розцвітають.
Після обіду ми відвідали Кафедральний собор на честь Почаївської ікони Богородиці, хоча він і збудований на початку дев’яностих років двадцятого століття, але досить тихий та затишний, духоносний – це перше що спадає на думку. Вразило те, що у храмі багато місць для сидіння, а це не типово для православ’я, але цьому найшлось пояснення в тому що на службах сидять лише під час кафізм та псалмів. Після собору наш гід повела нас вуличками старого міста, разом із нею ми поринали у глибини історії Закарпаття, та Мукачева, чесно сказати не все запам’яталось, але якісь моменти знаходив знайомими, якісь викликали посмішку, деякі сум, про себе зробив помітку, що якщо вдягнути усіх перехожих у історичні костюми то дійсно опинишся у «старому» місті.
На північній околиці міста Мукачево на схилі Чернечої гори розташований Мукачівський православний Свято-Миколаївський жіночий монастир
Далі був Мукачівський замок “Паланок”
З новими враженями, щасливі, веселі, але стомлені та змучені (дорога про себе нагадала), ми приїхали до отця Митрофана, в Свято-Покровський монастир с. Ракошино, тут нас чекав відпочинок, нічліг та гарний настрій, архімандрит Митрофан трудолюбива, дієва але разом із тим досить весела людина, він як вогонь який усе довкола змушує горіти. Повечерявши разом із нами, на запитання однієї паломниці, він відкрив велику таємницю рецепту свого лечо. “150 грамів благодаті та два кілограми молитов ” – сміється він.
Монастирське життя Покровської обителі, досить різноманітне, трудами настоятеля та братії тут діє сироварня де готуються смачні Італійскі сири. Для групи з Миколаєва Ракошино стало місцем першої літургії паломництва.
ДАЛІ БУДЕ….
Православный календарь
